Проживая в маленьком селе и не имея доступа к Интернету, с единомышленниками я общаюсь редко. Но недавно мне довелось встречаться со многими друзьями-анастасиевцами (брачный слёт и Академия родовых поместий под Киевом). Бурю эмоция и море положительных впечатлений трудно описать. Но открыл также для себя и неожиданные моменты. Так, в частности, вызывает озабоченность недальновидность некоторых друзей по вере. Что я имею в виду: ведь создавать родовые поместья собираются все, а вот о защите их никто особо не заботится. Так будто у нас уже есть железная гарантия их неприкосновенности. Я говорю не о противостоянии с соседями-крестьянами, а о защите самой идеи родовых поместий на всех уровнях и в первую очередь на государственном (законодательном). Здесь же вопрос упирается в создание нашей Родной партии. А впечатление такое, будто многие не знают, что в государстве основное управление происходит с помощью законов. И при принятии нужных нам законов отпадет масса проблем, и ситуация для нас сразу измениться в лучшую сторону. Для этого, собственно, нам Родная партия и нужна. Я конечно не призываю бросать все дела и срочно браться за создание партии. Нет. Хорошо всё то, что в меру. Пусть каждый делает то, что он лучше умеет и что на данный момент для него важнее. Но когда слышу, что некоторые, отмахиваясь от вопроса о Родной партии, и других убеждают, что это дело десятое, мне почему-то вспоминается рассказ Анастасии о солдатах, которые настолько крепко верят в своего командира, что в бой не идут, считают – он и сам всех врагов победит. Так вот, давайте не будем такими солдатами. Уж коли хотим строить счастливую жизнь, так давайте заботится обо всех деталях этого строительства, а не только о своём гектаре. Ведь кроме нас то этого делать больше некому. А если каждый хоть немножко пособит в чем сможет, то вместе мы не только поместья построим и партию создадим, но ещё и расцвет страны своей увидим.

 

С уважением и надеждой на понимание,

Виктор Кипень.

 

Стосовно Рідної партії.

Проживаючи в маленькому селі і не маючи доступу до Інтернету, із однодумцями я спілкуюсь рідко. Та нещодавно мав зустрічі з багатьма друзями-однодумцями (шлюбний зліт та Академія родових помість під Києвом). Бурю емоцій та море позитивних вражень важко описати. Але відкрив для себе і несподівані моменти. Так, зокрема, викликає занепокоєння недалекоглядність деяких друзів по вірі. Що я маю на увазі: адже створювати родові помістя збираються всі, а от про їх захист ніхто особливо не турбується. Так, наче ми вже маємо залізну гарантію їх недоторканності. І справа не в протистоянні із сусідами-селянами, а в захисті самої ідеї родових помість на всіх рівнях і в першу чергу на державному (законодавчому). Тут же все зводиться до створення Рідної партії. А враження таке, наче більшість із нас не знаюсь, що у державі головне керування відбувається за допомогою законів. І при прийнятті потрібних нам законів відразу зникнуть безліч проблем і ситуація для нас відразу зміниться на краще. Для цього, власне кажучи, нам Рідна партія й потрібна. Я звичайно не закликаю кидати всі справи и терміново братися за створення Рідної партії. Ні. Добре лише все те, що в міру. Нехай кожен займається тим, що в нього краще виходить і що для нього на сьогодні важливіше. Та коли чую, що декотрі відмахуючись від питання про Рідну партію, ще й інших переконують, що це справа не потрібна меня, чомусь згадується сказане Анастасією про воїнів, які так куріпко вірять у свого командира, що в бій не йдуть, гадають – він і сам переможе. Так от давайте ми такими вояками не будемо. Якщо хочемо збудувати щасливе життя, так давайте піклуватись про всі без вийнятку деталі цього будівництва, а не лише про свій гектар. Адже окрім нас, цього й робити більше нікому. А якщо кожен хоч трішки допоможе в чому зможе, то разом мі не тільки помістя збудуємо і партію створимо, а ще й побачимо розквіт країни, у якій живемо.

 

Із повагою і надією на розуміння,

Віктор Кіпень.